Палиці в колеса бізнесу чи збереження історичної спадщини?

Текст: Тарас Бондаренко, старший юрист, Sayenko Kharenko

Нещодавно Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду вирішив відступити від правової позиції у справі №826/5755/17, згідно з якою межі історичного ареалу Києва неможливо було встановити, адже вони не були затверджені належним чином. 

Хоча Міністерство культури та інформаційної політики України з такою позицією не погоджувалося та вимагало отримання погоджень проєктної документації та відповідних дозволів.

Цікавим є також те, що в певний момент часу для місцевого девелопменту склалася патова ситуація, коли Мінкультури надавало приписи щодо відсутності погодження проєктної документації і водночас відмовляло в її погодженні через відсутність для цього правових підстав (неналежним чином затверджений історико-архітектурний опорний план Києва). Таку патову ситуацію доводилося вирішувати у судовому порядку, що і призвело до формування такої практики щодо меж історичного ареалу.

Проте у справі 640/8728/21 Верховний суд на основі загальних норм законодавства та Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства дійшов висновку, що незатвердження науково-проєктної документації з визначення меж історичного ареалу відповідно до статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» не зумовлює автоматичної нечинності Генерального плану і не нівелює вимоги законодавства щодо обов`язковості цього документа й урахування його вимог під час провадження містобудівної діяльності.

Простішими словами, це означає, що відтепер вимоги та приписи Мінкультури щодо виконання робіт в історичному ареалі Києва в один момент перетворилися з незаконних на цілком правомірні, попри те що саме Мінкультури донедавна вважало, що документ затверджений із порушеннями. 

І здавалося б, що це рішення посприяє збереженню культурної спадщини міста й зупинить хаотичну забудову столиці, але чи справді це так?

Тим, хто знайомий із чинним історико-архітектурним опорним планом Києва, який прийнятий ще у 2002 році, добре відомо, що крім меж ареалу та встановленої там максимальної відмітки забудови у 27 метрів жодних інших реальних обмежень, встановлення певних архітектурних стилів чи типажів фасадів цей документ не містить. 

Відповідно виникає цілком закономірне питання, що саме і на підставі чого в проєктній документації на будівництво має погоджувати Мінкультури, якщо обмеження у 27 метрів і так завжди зазначається у Містобудівних умовах та обмеженнях забудови земельної ділянки і в подальшому перевіряється відповідними органами державного архітектурно-будівельного контролю. 

Зважаючи на це, важливість додаткового бар’єру під час будівництва у вигляді погодження та додаткового дозволу на проведення робіт виглядає досить спірною. Не кажучи вже про те, що згідно з положеннями Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» отримання замовником інших документів дозвільного характеру для виконання будівельних робіт, крім направлення повідомлення про початок виконання будівельних робіт чи отримання дозволу від відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю, не вимагається.

Це також створює певну суто практичну проблему, адже діючі будівельні майданчики, отримавши всі дозвільні документи на будівництво, зараз мають шанс отримати новий припис, адже з погляду Мінкультури вони продовжують здійснювати правопорушення.

Такі приписи, зі свого боку, призведуть до того, що будівництва, зокрема й на високій стадії готовності, будуть заморожені та матимуть проблеми з веденням об’єктів в експлуатацію, що робить їх цілковито залежними від волі Мінкультури на погодження їхньої проєктної документації, фактично заднім числом. В такому погодженні, як показує практика, Мінкультури цілком може й відмовити зі своїх внутрішніх переконань, через порушення, наприклад, видового розкриття вулиці чи інших абстрактних підстав, що знову приводить всіх до суду. 

На жаль, така кардинальна зміна позиції замість позитивних теоретичних змін на практиці може призвести до виникнення корупційних ризиків, зниження привабливості Києва для інвестицій і зростання кількості недобудов. 

Лишається сподіватися, що Мінкультури не зловживатиме своїми повноваженнями й не створюватиме нову роботу для адміністративних судів, або ж Київська міська рада зможе прийняти новий Генеральний план міста з відповідно новим якіснішим історико-архітектурним опорним планом.

Варто зазначити, що така кардинальна зміна позиції дещо порушує принцип правової визначеності та може призвести до нової хвилі приписів і судових спорів чи, можливо, посприяє збереженню історичного середовища.