Анна Кирій, НСАУ: «Наступний крок – розуміння важливості українських архітекторів»

4-5 липня в Лугано (Швейцарія) український уряд презентував План відновлення України. Та питання відбудови підіймалося мало не з перших тижнів повномасштабної війни. До цього процесу долучився й британський архітектор Норман Фостер, який разом із командою розробляє генплан Харкова. І, найімовірніше, далі ми побачимо ще більше залучення іноземних експертів. «Закордонні фахівці готові надати нам необхідні компетенції. Хороші колаборації нам потрібні, – каже Анна Кирій, заступниця голови Архітектурної Палати Національної спілки архітекторів України, директорка власної архітектурно-проєктної групи. – Проте замість нас, українських архітекторів, ніхто не відбудує наші міста». 

Текст: Тетяна Антонюк, Марина Паралюш

Як війна вплинула на Вас особисто, на Вашу професійну діяльність? Що змінилося у Вашій роботі як заступниці голови Архітектурної Палати НСАУ та як директорки власної архітектурно-проєктної групи?

Для мене ця війна триває вісім років і до цього декілька століть. Відверто, мені стало набагато легше після 24 лютого. Цю дату я сприймаю як певний катарсис перед одужанням. Чому? Бо насправді важко жити у суспільстві, де для когось війна є, а для когось її немає, де у спільному просторі з тобою живуть люди, які працюють на росію. Я сподіваюся, що тепер усі українці й мої архітектори-колеги дивитимуться на ситуацію під спільним кутом. І ми краще усвідомимо свою національну ідентичність і професійну також.

Ще у 2014 році я вирішила, що нікуди не їхатиму з Києва, тож залишалась у місті й від початку повномасштабного вторгнення. Бо це моє місто і я маю бути разом із ним. Мій чоловік – фотохудожник – вступив до лав ЗСУ, чим я пишаюся. Нині багато наших архітекторів захищають Україну чи волонтерять, і мені б хотілося, щоб про них знало суспільство.

Перша професійна роль, з якої я починаю день, – власниці архітектурно-проєктної групи. Для мене найголовнішим є збереження команди, роботи, можливості виплачувати людям зарплату. До 24 лютого ми вели 12 проєктів: бюджетних і комерційних. Всі вони зупинилися, навіть ті, які перебували на фінальному етапі будівництва та які можна було швидко завершити. Нині ми взяли декілька нових об’єктів: реабілітаційний центр для наших військових, технічні обстеження на визначення вартості відновлення, передпроєктні пропозиції реконструкції зруйнованих шкіл у Київській області. Всі вони короткострокові, але завдяки їм і нашим замовникам ми підтримуємо діяльність.

Щодо роботи як заступниці голови Архітектурної Палати НСАУ – тут виклики стали набагато більші. Спочатку ми бралися за всі ініціативи в хаотичному порядку, але згодом сформулювали стратегічні пріоритети та сфокусувалися на них. Пріоритети зумовили список проєктів, над якими ми працюємо.

Перший пріоритет – це перемога України та підтримка наших архітекторів, тих, хто перебуває в лавах ЗСУ, ТрО, і тих, хто волонтерить. 

Другий пріоритет – збереження фахового інтелектуального потенціалу в Україні. Для відбудови необхідні українські архітектори з відчуттям контексту, їхній професіоналізм і творчий потенціал, з ними потрібно працювати і саме на них спиратися. Ми знаходимо проєкти й кошти, щоб допомогти нашим колегам і підтримати їх у складні часи.

Третій пріоритет – це розбудова України з новими сенсами та баченням. Ми не можемо будувати й відновлювати так, як було. Нам потрібно зробити українські міста іншими, кращими! Таке бачення ми сформулювали в Маніфесті архітекторів України ще в березні, який підписали 2740 колег. Таке бачення підтримали європейські політики в Лугано фразою Build Back Better (з англ. відбудуємо краще – ред.).

Для реалізації проєктів за цими пріоритетами я взяла на себе ще одну роль – голови благодійного фонду Архітектурної Палати України. Фонд – наш фінансовий інструмент допомоги колегам. Ми вирішили не чекати підтримки від держави чи ще когось, а взяти на себе цю відповідальність. Розбудовувати фонд дуже складно, але все рухається потроху. 

Окрім того, буквально два місяці тому НСАУ стала членом Архітектурної Ради Європи. Ми дуже розраховуємо на співпрацю з нашими закордонними колегами. Це і є реальна євроінтеграція на рівні професійних громадських інституцій. Так ми підсилюємо євроінтеграцію України. Це правильний шлях і дуже потрібний. 

Як війна вплинула на архітектурну спільноту в Україні, на ринок архітектурних послуг?

Перший факт – ми вже недорахувалися великої кількості фахівців через евакуацію. Наприклад, якщо брати мою невелику компанію, дві людини поїхали відразу й залишилися за кордоном. Там вони швидко знайшли роботу. І така ситуація в багатьох студіях і бюро: чимало людей виїхали, уклали контракти на 2-3-5 років, відповідно, в цей період вони не повернуться в Україну й, найімовірніше, не повернуться взагалі. Це доволі масова історія нині. 

Другий факт – відсутність роботи. Ми проводили раду палати – це онлайн-зустріч, на якій присутні голови регіональних осередків Архітектурної Палати та керівники комісій. Архітектурна Палата має 26 регіональних осередків у всіх областях, крім Криму. У нас були присутні 15 голів регіональних осередків. Зі зрозумілих причин керівники з окупованих територій не виходять на зв'язок. Майже всі учасники ради сказали, що роботи немає. Хтось закінчує проєкти, які розпочали до війни, але це як велика удача. Найгірша ситуація в Кіровоградській та Запорізькій областях. Трохи краща ситуація у Львові й Чернівецькій області. Але, як вони кажуть, більше роботи не стало – її менше, тому стан галузі дуже складний. Архітектурні компанії виживають на залишку ресурсів, якого вистачить приблизно на місяць. 

Третє – в Україні ніхто не запропонував схему отримання державного замовлення архітекторами для відбудови. Законодавчо є два інструменти. Перший – це тендер Prozorro, другий – архітектурний конкурс. І в першому, і в другому випадку переможець може укласти прямий контракт із замовником будівництва. Prozorro зараз не працює, конкурси теж не проводяться. Водночас ми бачимо новини, що відбудовувати Харків буде команда британського архітектора Нормана Фостера, а за Ірпінь візьметься японський архітектор Хірокі Мацуура. Я розумію, що держава зараз має обмаль коштів, але водночас ми бачимо, що в Київській області планують побудувати 560 будинків. Мені цікаво знати, яким коштом, хто розробляє проєкти, хто замовник, де тендери на Prozorro, хто переміг, за найнижчою ціною чи за іншими критеріями? 

Норман Фостер – суперзірка. Це чудово, що він долучив свій архітектурний інтелект до відбудови України. Питання в тому, як це масштабується. Тобто кожен закордонний архітектор може подарувати нам безкоштовно генплан, а ми маємо його прийняти? Як це все працює? Я б дуже хотіла, щоб цю модель роботи пояснили архітектурній спільноті чесно та відкрито.

Нині основна увага звернена до відбудови України, з’являється багато інформації, ідей, напрацювань з цього приводу, заяв і планів від держави, контраргументів і пропозицій від ділової спільноти. На Вашу думку, чи в правильному напрямі все рухається? І чи можна взагалі говорити про правильний напрям в нинішніх умовах?

По-перше, правильно – це тоді, коли є правила. Однакові для всіх, зрозумілі, чітко сформульовані й артикульовані. Коли не знаєш, як правильно, – роби по закону. Не бачу, щоб у нас так було. В екстремальній ситуації можна вигадувати інші моделі й, можливо, вони нам дійсно потрібні, але ж озвучте їх. Зрозумійте, українські архітектори нині перебувають у тяжкій ситуації, ті, хто не на фронті – без роботи. Запропонуйте архітекторам якусь модель і озвучте критерії, дайте інформацію, щоб фахівці знали, де, як і що вони можуть робити, аби долучитися до відбудови своєї держави.

По-друге, безкоштовні проєкти – це вбивство нашої галузі. Архітектурна інтелектуальна праця була недооцінена завжди, у нас розцінки на проєктування найнижчі в Європі. Наші замовники й так часто вважають, що архітектор може проєктувати безкоштовно, а нині цей тренд ще більше підсилюється. Це дуже погана історія. 

Тож, підсумовуючи, правильним рішенням була б зрозуміла модель отримання замовлень українськими архітекторами та рівні умови. Якщо Prozorro чи конкурси не підходять – запропонуйте щось інше і введіть у законодавче поле. Бо те, що ми бачимо зараз, це геноцид незалежних проєктних бюро.

Тимчасове житло для ВПО, модульні містечка – як Ви до них ставитеся? Це правильний крок, зважаючи на всі обставини, чи ні?

Моє ставлення негативне. Модульні містечка – це насправді вагончики для будівельників, які встановлені у Львові, встановлюються під Черніговом тощо. По-перше, я думаю, що українці – це люди з гідністю, а людина з гідністю не має жити в такому вагончику. По-друге, це останнє рішення з переліку заходів, як можна забезпечити житлом тих, хто залишився без даху над головою. Так, це тимчасове модульне житло може бути лише у випадку, коли всі інші варіанти та можливості вичерпані. А вони точно не вичерпані. 

Ми спілкувалися з багатьма експертами з відбудови європейських міст після Другої світової війни, майже всі вони сказали, що це погане рішення. У Роттердамі в Нідерландах був подібний досвід, і він – негативний: такі містечка не відрізнялися комфортом від концтаборів. У довгостроковій перспективі такі будинки залишаються, і це створює жахливі соціальні наслідки. Це по-перше. А по-друге, для встановлення таких тимчасових містечок, які надають нам дружні країни безкоштовно, необхідно десятки мільйонів гривень з бюджету, щоб підготувати ділянку, підвести та підключити інженерні мережі, зробити щось на кшталт благоустрою. Водночас у громадах стоять недобудови, які можна завершити набагато меншим коштом і дати людям квартири. Тому модульні містечка – це гроші, викинуті на вітер. Ба більше, в ідеалі потім їх треба демонтувати, а територію після них – рекультивувати. 

Нещодавно в першому читанні було прийнято законопроєкт про цивільний захист під час планування та забудови територій. Одна з його умов – обовʼязкова наявність захисних споруд цивільного захисту (бомбосховища чи укриття) в будівлях зі значним (СС3) чи середнім (СС2) класом наслідків. Чи підтримуєте Ви таке нововведення? 

Потрібно розділити суть законопроєкту й комунікацію навколо. Це часто про різне. Законопроєкт встановлює обов’язковість розроблення розділу інженерно-технічних заходів цивільного захисту в проєктах будівництва СС2 і СС3. Так це вже було. Цей закон просто дублює наявну норму. Коли ми робимо проєкти СС2 чи СС3, то обов'язково маємо підготувати розділ інженерно-технічних заходів цивільного захисту, цивільної оборони. І він не обов’язково передбачає будівництво сховищ чи укриттів. Тому цей законопроєкт не створює умов, за яких здійснюватиметься розбудова бомбосховищ на території України.

Проблема зі сховищами та укриттями є. Але ніхто не говорить, чому вона з’явилася. У нас була система бомбосховищ, яку ми отримали «у спадок» від Радянського Союзу. Що з нею сталося? Вона була в державній чи комунальній власності, через різні махінації такі приміщення вивели в приватну власність і зробили з них щось для комерційних цілей або взагалі знищили. 

Зауважу, що треба розділяти поняття сховище, укриття та споруди подвійного призначення. Бомбосховище – це складна інженерна споруда, де є, наприклад, незалежне джерело тепло-, електро- та водопостачання, окрема система вентиляції, два евакуаційні виходи, розташовані так, щоб людина могла вийти з периметру завалу, герметичні двері тощо. Віддати відповідальність за таке будівництво приватному забудовнику неможливо. Інше поняття – укриття чи споруди подвійного призначення, для яких можуть використовуватися підземні поверхи будівель, тобто підвали, паркінги. Але тут треба дуже чітко розуміти, від чого вони захищають (обстрілів, хімічної зброї тощо), адже від цього залежать і проєктні рішення. Важливий момент, що в укритті можна просто опинитися під завалами і не вийти з нього. 

Що потрібно було б зробити? Безпека – державне питання. Системою сховищ та укриттів має опікуватися держава чи місцева влада. Це має бути державна програма та державні кошти. Покладати такі витрати на приватних забудовників – не вирішення проблеми, а перекладання відповідальності. Адже облаштувати бомбосховище – дуже дорого, тому забудовник економитиме на чомусь іншому, щоб вивести проєкт на комерційну ціну кв. м. Хтось взагалі рахував, якою буде ціна квартири в будинку з бомбосховищем? Тож ми пропонуємо повернути об’єкти цивільного захисту до державної чи комунальної власності, зробити інвентаризацію наявних сховищ і укриттів, подивитися, в якому вони стані. Далі – нанести їх на карту кожного міста, проаналізувати, скільки часу потрібно людині, щоб дійти до сховища або укриття в межах свого мікрорайону. Зазначу, що цей час залежатиме і від розташування самого міста, і від типу зброї, від якої ми захищаємось. Все це дасть можливість чесно сказати, де потрібні такі об’єкти захисту і які саме, а де вони наявні. Не забуваймо, що до системи сховищ входять також станції метро.

До речі, ми обговорюємо законопроєкт про цивільний захист. Я бачу в ньому одну суттєву небезпеку: введення в законодавче поле проєктів повторного використання, яким рясніє цей документ. Я навіть думаю, що це і є реальна мета законопроєкту, а не та, що озвучена. Мене дуже непокоїть створення підґрунтя для появи нових хрущовок у наших містах. Хороші проєкти – це точно не те, на чому треба економити. Бо хороші, детально розроблені проєкти – завжди про оптимізацію коштів на будівництві, про індивідуальність наших міст, про чутливість до контексту. Я бачу зараз бажання влади створити один дешевий проєкт житла й тиражувати його по всій Україні. А це точно не про Build Back Better і не про нову якість міст, до якої ми всі прагнемо.

Ви були учасницею серії вебінарів із закордонними архітекторами про повоєнну відбудову міст, заходу reVIVEd Ukraine - reVIVEd communities. За їх підсумками, що для Вас було найцікавішим, можливо, стало відкриттям? Підсумуйте, будь ласка, ці події: на Вашу думку, що українські фахівці мають взяти до уваги, застосовувати у своїй діяльності для повоєнної відбудови.

Cерія вебінарів з іноземними архітекторами – наш спільний проєкт із компанією PRO PM. Відбудова України має починатися з досліджень для того, щоб вчитися на чужих помилках, а не своїх. Ми знаходили найкращих експертів з відбудови міст, які присвятили цій темі багато років і могли надати необхідну інформацію в короткій вижимці.

В умовах, коли йде війна та одночасно відбудова, завжди виникає конфлікт між короткостроковими рішеннями та довгостроковим баченням. Зрозуміло, є речі, які потрібно робити тут і зараз, водночас треба мислити на перспективу – створити кращу якість міста і виправити помилки минулого. Але у нас в Україні навіть конфлікту такого немає, бо немає довгострокового бачення. Наприклад, як вирішувала це питання Варшава. У місті було створено єдине бюро відбудови столиці, воно об’єднувало 1422 працівники (станом на вересень 1945 року), 893 з них були архітектори, дизайнери, інженери, креслярі. Вони працювали та комунікували в одній будівлі, як єдина інституція, завдяки чому короткострокові рішення ухвалювалися, але підпорядковувалися загальному довгостроковому баченню.

У нас поки немає системи, є хаос, де всі роблять все. Я поки не бачу нічого довготермінового, крім розмов про відбудову Харкова. Нам потрібні дієві та спроможні інституції, може, для кожного міста окрема, які генерували б ці короткострокові та довгострокові рішення у спільному баченні майбутніх міст. Для цього необхідно створити проєктні команди, інтегровані з місцевою владою, щоб кожне швидке рішення відповідало загальній меті та стратегії. 

Крім того, ми можемо та маємо використати війну як можливість розв’язати проблеми наших міст, але для цього їх потрібно сформулювати. Варшава такий список мала. І мала професійний консенсус, усвідомлений і відкомунікований ще до війни.

Також треба довіряти власним судженням, власному відчуттю контексту й власному досвіду. Коли ми спілкуємося зі світовими архітекторами, всі вони кажуть, що головна роль і головна експертиза при відбудові наших міст після перемоги має бути в українських спеціалістів. Тому що ми місцеві, зі своєю ідентичністю, з розумінням, як те чи інше рішення вплине на загальну архітектуру міста, його людей. Іноземні колеги готові додати необхідні компетенції і свої експертизи, але з метою підсилити нас, а не зробити за нас. 

Ще загальні поради від них – мислити довгими-довгими перспективами, як мінімум на 200 років уперед і застосовувати принцип mixed-used, тобто спільне багатофункціональне використання всіх територій міста. Типова помилка модерністичних міст – виділення окремих функціональних районів: промиcлових, житлових, торговельних тощо з транспортними сполученнями між ними. Зараз місто має жити маленькими урбаністичними багатофункціональними квартальчиками, де люди знаходять всі необхідні функції й економлять час свого життя на транспорті та логістиці.

Проєкт reVIVEd Ukraine – reVIVEd communities оргазіновано спільно з Асоціацією міст України. Це наш місточок між професійною спільнотою та громадами задля якісної відбудови міст. Ми почали з конференції, де всі зустрілися разом і мали щиру розмову. В межах заходу ми хотіли говорити про майбутнє, та нині очільники міст і громад більше сфокусовані на сьогоденні. Це нормально і можна зрозуміти, адже якщо в місті відсутня вода, електрика, зруйновані мережі зв’язку, треба людям це забезпечити, а вже потім мріяти про майбутнє. Тому ми бачимо завдання архітектурної спільноти – стати заступниками мерів по великим мріям, пропонувати рішення для майбутнього. Ця робота має відбуватися у тісній взаємодії з громадами та їх очільниками. В ідеалі, треба починати вже зараз, тобто створювати проєкти з довгостроковими візіями, щоб до перемоги мати вже результати, а після перемоги – виходити на будівельні майданчики.

У травні Ви взяли участь у позачерговій Генеральній Асамблеї Міжнародної спілки архітекторів у Мадриді. Наскільки війна в Україні вплинула на світову спільноту архітекторів? Війна для них – це щось абстрактне й далеке чи навпаки: вони переймаються і відчувають її вплив?

Національна спілка архітекторів України є співзасновником Міжнародної спілки архітекторів ще з 1948 року. Міжнародні заходи достатньо відкриті, тож кожен член нашої асоціації може взяти участь. Світову спільноту зачепили наші виступи на Генеральній Асамблеї та форумі. Ми всі дні конференції провели у спілкуванні з колегами. Представники європейських країн, Великої Британії та США нас щиро підтримують. Представники країн Азії, Африки та Латинської Америки взагалі не в контексті. Багато хто з них щиро дивується, що ми воюємо, адже в їхньому розумінні Україна та росія – як мінімум брати! Так працює пропаганда, і це видно. Ті, хто має більше усвідомленості та більше заглиблений, розуміють, співчувають, готові допомагати. Для інших війна все ще абстрактна й далека, така ж банальна, як інші війни в різних частинах світу. Я зрозуміла, яка складна робота в наших дипломатів. Дуже важко пояснювати те, що нам здається очевидним. Це важка, системна й трудомістка робота, проте ми всі маємо її виконувати, кожен на своєму дипломатичному фронті.

Ви сказали, що державна політика в галузі архітектури України відсутня. Що варто робити, щоб поліпшити стан справ у цій сфері?

Міжнародні архітектурні події є важливими для державної та місцевої влади інших країн. Наприклад, у межах Асамблеї різні держави промотували себе, щоб наступний форум проводився саме в них, щоб ті сотні людей, які зібралися цього року в Мадриді в Іспанії, наступного разу приїхали саме до їхньої країни. Цю промоцію фінансують уряди інших країн. Я відчула розчарування, адже в нашої влади навіть думки такої не виникає. Наша політика у сфері архітектури перебуває в «протизародковому» стані, просто жах із престижем професії і загалом української архітектури. Це не єдиний приклад. Венеційська бієнале – найпрестижніша архітектурна виставка у світі, але ніхто не займається тим, щоб достойно представити Україну. У нас немає там павільйону, нас там в принципі немає. Водночас на цій виставці стоїть російський павільйон, побудований коштом українських меценатів Богдана та Варвари Ханенків, і росія активно бере участь у кожній бієнале, рекламуючи себе світу.

Також в Україні немає державної премії в галузі архітектури, колись була, а потім її скасували. Відсутня підтримка єдиної саморегулівної організації – Національної спілки архітекторів України, відбувається постійне цькування архітекторів. Останньою «вишенькою на торті» було намагання позбавити архітекторів авторських прав на законодавчому рівні. 

Поняття архітектурних конкурсів дискредитоване і не має підтримки держави. І це, на жаль, відбувається на рівні таких проєктів, як Президентський університет, що створюється без конкурсу, в непрозорий спосіб і через руйнування об’єкта модерністської архітектури на території ВДНГ – пам'ятки національного значення! Конкурси – це те, що має бути по закону, що розвиває архітектурну думку. Але замість того, щоб виконати закон, люди шукають, як його обійти. І це приклад найвищого державного рівня – будівництва Президентського університету.

Попри все, я вірю в позитивний рух, у саморегулювання системи. Просто коли ми самі не приходимо до усвідомлення, нас до нього приводять кризи, на жаль. Але приводять. У нас був важкий період – COVID-19. У якийсь момент всі зрозуміли, що ми не виживемо без лікарів. Потім почалась гаряча фаза війни й усі швидко усвідомили, що важливі військові. Наступний крок – відбудова країни та розуміння важливості українських архітекторів. Можна скільки завгодно залучати міжнародних колег, проте замість нас, українських архітекторів, ніхто не відбудує наші міста.